Логотип партії

«УКРАЇНА»: історія, якої ви не знали

випускники дипломи університет Україна

— Я ніколи в житті не могла подумати, що в 29 років стану ректором інституту, при чому, в дуже непростій ситуації, — говорить Ганна Давиденко, чи не вперше розповідаючи дивовижну і часом болючу історію Вінницького інституту університету «Україна».

Вона стала наймолодшим ректором в Україні, пройшовши шлях від викладача і заслуживши науковою працею таку відповідальну посаду. Почала управління інститутом в 2013, напередодні революції, війни і в розпал беззаконня і диктатури сили. 

Власне приміщення

Інститут є недержавним закладом, неприбутковою організацією, тому самостійно заробляє на те, щоб утримувати приміщення, персонал та навчальну базу. До весни 2013 року університет вже мав власний корпус на вулиці Січових Стрільців 1-А, у будівництво якого попередній ректор вклав майже мільйон доларів. Там були всі умови для студентів з інвалідністю: спеціальний ліфт, пандуси, широкі коридори — приміщення було повністю пристосоване для навчання саме інклюзивного напрямку. Однак, інститут був фінансово виснаженим: через будівництво були чисельні борги, люди по декілька місяців не отримували заробітну плату.

Рейдерське захоплення

Тим трагічнішим було те, що саме це приміщення привабило рейдерів: за допомогою фіктивних перереєстрацій, та завдяки тому, що приміщення будувала фірма-одноденка, яка зникла невідомо куди, за два дні у будівлі змінилося кілька власників, а студентів та викладачів прийшли «виселяти» тітушки. Комунальні служби вимкнули в будівлі всі комунікації, а формально претензії можна було пред’явити лише забудовнику, якого вже не існувало. 

— Ми всі розуміємо, що люди які не дотичні до влади, просто не могли цього зробити, — вважає ректорка. — Не можуть рейдери просто так бути у місті, вони однозначно є частиною провладної еліти. Вимкнути всі комунікації одночасно – це могла зробити тільки влада, треба бути реалістами. 

Марний суд

Очолюючи університет, Ганна Віталіївна не знала цієї всієї ситуації, і з перших днів роботи, замість того, щоб готувати виш до випуску та вступної кампанії, вступила в боротьбу з бандитами і беззаконням.

29-річна ректорка випробувала всі можливі способи: зверталася до влади міста Вінниці і особисто до Володимира Гройсмана, і навіть змушена була йти на переговори з рейдерами. Вона запекло судилася, і до, речі, виграла суд. 

— Суддя постановив, що це очевидно була шахрайська схема, але, на жаль, в нашій країні закони прописані таким чином, що навіть рішення суду не завадило рейдерам виселити колектив з того приміщення, — розповідає Ганна Давиденко.

Оболонка чи суть?

І тоді постало питання: рятувати інститут, як будівлю, як зовнішню оболонку, чи зберегти його як інституцію, як філософію та ідею інклюзивного навчання.

— З одного боку історія з віджимом майна, тітушками, бандитами і місцевою владою, з другого боку — мені треба рятувати інститут, проводити набір студентів в таких умовах, паралельно переїжджати в інше приміщення, і зберегти колектив, — пригадує Ганна. —  Я тільки зараз розумію, що напевно через те що я була молодою, і такою завзятою, мені вдалося вистояти, і слава Богу що цей інститут досі функціонує, ми вчимо і надаємо вищу освіту, якісно, фахово, і те, що ми сьогодні входимо в перелік лідерів серед ВНЗ Вінниччини — це багато про що говорить.

Інклюзивна освіта

«Україні» під керівництвом Ганни вдалося реалізувати поставлені задачі, сформувати успішний колектив, добитися не просто популярності інституту, але й того, що виш виконує важливу соціальну місію: сьогодні це єдиний заклад в регіоні, де можуть безперешкодно здобути вищу освіту діти з інвалідністю. 

Інклюзія для студентів з особливими потребами — досягнення в значній мірі саме Ганни Давиденко. Паралельно з  управлінням, вона є і науковцем, працює в царині інклюзивної освіти, активно здобуває досвід за кордоном.

— Коли я відчуваю, що мені бракує досвіду, я шукаю можливості, як виграти грант, чи взяти участь у навчанні, їжджу, вивчаю, — розповідає Ганна Давиденко. — Така діяльність допомогла мені написати докторську дисертацію, яка якраз пов’язана з дослідженням того, як європейський союз свого часу вирішував питання з інклюзивною освітою. Я вивчила цей досвід, описала його, створила модель і тепер ця модель впроваджується в Україні. 

Нові успіхи

Інститут демонструє помітні досягнення: збільшився контингент студентів, заклад ділиться досвідом, з школами міста та області, з проектом їздять по різних областях, розповідають, безкоштовно завозять підручники. 

Наразі в «Україні» навчається близько тисячі студентів на семи спеціальностях. Основний напрямок — соціальний, тобто, психологія, соціальна робота, фізична терапія, аеротерапія, аерореабітологія. 

— Оскільки нас ніхто не фінансує, з одного боку це важко, але нас розуміння того, що ми можемо розраховувати тільки на себе, робить лише сильнішими. І от наступним етапом, коли ми вже побороли оці всі труднощі з переїздами і рейдерами, стало те, що ми почали дуже активно займатися міжнародною діяльністю, писати грантові проекти, їздити за кордон і запрошувати до нас колег, — розповідає ректорка. 

Допомога воїнам

Одним із проектів стало те, що інститут написав грантовий проект на Міжнародну організацію з міграції ООН, щоб студенти-реабілітологи, навчаючись і паралельно маючи практику, допомагали АТО-вцям, проводили реабілітацію для них. 

— Наші студенти з інвалідністю, нечуючі або слабочуючі, які реабілітували воїнів АТО — це було до сліз насправді, тому що багато наших глухих студентів хотіли би поїхати захищати нашу Україну , але в силу своїх особливостей, вони не можуть цього зробити, тому радо допомагають демобілізованим, — наводить приклад очільниця вишу.

Як керівник, вона завжди підтримує людей, які хочуть розвиватися, працювати, знаходить можливості відправляти їх на підвищення кваліфікації, спонукає писати проекти, їздити за кордон. Думку, якою керується в роботі, Ганна Віталіївна озучує без вагань:

— Я вважаю, що успішна Україна складається з успішних українців, і чим більше нас буде успішними, тим швидше наша країна стане такою. Тому я за те, щоб вкладати кошти в людей, бо країна, місто, громада — це люди, в першу чергу. Дороги,  будівництво об’єктів, інфраструктури — це теж дуже важливо. Але для мене завжди на першому місці стояли люди. Це якраз про те, зберегти оболонку чи зберегти сутність. Для мене такі речі принципові, головніші за матеріальні.

Ганна Давиденко © 2019 Copyright